Продовжую про наш рідний Львів, про те, що відбувається. І, знаєте, дуже часом сам собі задаєш питання: «А як звідкиля такий феномен? Феномен оцього ж мерства Садового, вже майже двадцятирічного. А феномен оцих його побічників, соратників — там тотальний такий, знаєте, ефект Данінга-Крюгера, такий, як кажуть, колективний. Оці всі псевдостратегії, різні ініціативи, оця показуха».
Про це пише блогер Юрій Ситник, інформує Point Lviv.
І багато що знаю я, знаю, зокрема, про Френка Пьюселіка, який тренував команду мера, і не тільки мера, і депутатів, і про різні корупційні схеми. Але, знаєте, все одно цей феномен якось важко дається до розуміння, кожен раз, коли ти читаєш, до прикладу, чи слухаєш інтерв’ю.
І от останнє інтерв’ю, яке я зараз прочитав, хочу поділитися. Це інтерв’ю, опубліковане на сайті, який офіційно належить дружині львівського мера, найбагатшій бізнес-леді Західної України пані Катерині Кіт-Садовій. І сайт «Західнет» опублікував інтерв’ю з Юліаном Чаплінським — це той головний архітектор, який був до пана Коломєйцева. Про нього я вже розповідав. Як на мене, вони один одного варті.
Але, власне, пан Чаплінський вже подорослішав, отримав ще одну бізнес-освіту. І тут він багато про що починає розповідати, власне філософствуючи. Але разом з тим нічого, на жаль, не змінилося. Ця освіта також нічого, на жаль, не дає в плані глибшого розуміння процесів, що відбуваються. Ну, але давайте все-таки поговоримо про це інтерв’ю.
Там багато цікавих речей, зокрема про «непотопляємість» мера Садового і так далі. Отже, назва така: «Феномен Львова у тому, що львів’яни вміють тренувати мера». Це одна з тез пана Чаплінського. Звичайно, абсолютно нічого за нею немає, крім гарної фрази. От, знаєте, «львів’яни вміють тренувати мера». Нічого львів’яни не вміють, тому що в нас місцеве самоврядування, яке визначене в Конституції і в статуті міста Львова, просто банально не працює. Тому тренує Андрій Іванович львів’ян, а не львів’яни мера.
Підзаголовки інтерв’ю: «Чаплінський про перебудову промзон, забудовників, новий функціонал шкіл, термін мерства Садового». Багато я не буду все аналізувати, бо це дуже довго, звісно, аналізувати увесь цей потік свідомості. Але кілька речей цікавих там є.
Зокрема — розділ «З чим Львів не справився». І запитання журналіста: «Я б хотів запитати про роль особистості в історії, бо взагалі урбаністичний рух у Львові тримається на яскравих людях, як Олег Шмід, твій внесок є дуже важливий впродовж років… Як зараз виглядає урбаністичний рух у Львові та в Україні? Як Львів виглядає на тлі інших міст?»
Знаєте, тут трошки корявий текст, бо я не слухаю інтерв’ю, а читаю зі стенограми, опублікованої на сайті «Західнет». І тут, власне, пан Чаплінський починає відповідати.
Я зразу наголошую: кого згадав — пана Шміда. Одіозний абсолютно персонаж, який хотів усіх львів’ян пересадити на велосипеди примусовим способом. Агресивний доволі чоловік. Не знаю, де він зараз дівся, десь його немає в інформаційному полі.
І тут, що говорить пан Чаплінський: «Я почав оцінювати успіхи не за відгуками міста, а за тим, як ці ініціативи перекочували й реінкарнувались в інших містах. Наприклад, у Дніпрі теж роблять багато різних класних благоустроїв…»
Знаєте, ініціативи перекочували й реінкарнувалися. Нічого дивного немає, тому що ця «соросяча» агентура всюди: і в вищих навчальних закладах, і в урбаністиці. А коріння її росте, до речі, з Москви.
Я про це вже згадував, бо один із навчальних курсів, які провадили і пан Чаплінський, і пан Коломєйцев, фінансувався організацією, причетною до уряду Німеччини, в рамках «Східного партнерства». «Східне партнерство» передбачало співпрацю з Росією, і основний акцент був на Росії.
Вибачте, дослівно не згадаю, але я десь у своїх відеопублікаціях про це писав. Тобто ті ідеї, які тиражуються, інтернаціональні, але до нас вони прийшли через німецьку організацію GIZ у рамках партнерства з Росією. Центр був там.
Питання «з чим Львів не справився» — вірніше, відповідь на нього: «Не можна тільки захвалювати своє місто, тому що очевидно, що у нас є купа проблем і проблем хронічних. І я вважаю, що Львову не вдалося зробити щось визначне з нашими парками…»
Тут знову ж таки підміна понять, тому що не треба нічого визначного робити з парками. Достатньо прочитати книжку академіка Кучерявого про сади і парки Львова, де у 2008 році було зазначено, що центральні парки Львова, зокрема Стрийський парк, потребують негайної реконструкції, реставрації.
Вони в жахливому стані як парки, не як лавочки чи ліхтарики, а як зелень, як рослини. І там багато унікальних екземплярів уже знищено. Це окрема тема, до якої здалося б повернутися, тому що львів’яни просто не знають, як нищаться пам’ятки природи і скільки їх втрачено. А це катастрофа — те, що відбувається. Ну, але кажуть: «Це не охопиш». Дасть Бог, і до того повернемося.
Отже, щодо парків, я присвятив три публікації: скільки у Львові дерев? На інформаційній агенції «Король Данило» є ці публікації в моєму блозі, де я розповів про той хаос, інакше не скажеш, бардак, який існує з обліком зелених насаджень.
Пригадую, коли зачепив одного нашого депутата тим, що прокоментував його звіт на Фейсбуці, де він писав, як вони затвердили логічну програму утримання парків Львова. У числі тих парків — парк на Роксоляни, на Левандівці. Це пустир, це торфовище, дикі зарослі й городи, які люди собі повідгороджували. Там парком і не пахло, і не пахне зараз. Але він включений у програму фінансування.
Про це було відео на Львівському п’ятому каналі, я також зняв відео — воно є на моєму YouTube-каналі. Тобто нема того парка, розумієте? І про це треба говорити. Питання не в тому, що не справилися з парками. Не треба їх забудовувати — треба встановити межі, зробити облік, буквально не нищити, робити те, що можна.
Перш за все — не модні лавочки чи ліхтарі, особливо під час війни, а зберігати, охороняти, не давати забудовувати. Це зовсім інша тема. Але то таке.
А чому так? Бо міський голова особисто не визначив цей напрямок як пріоритетний. Не було людини, яка розуміє, «горить» цим і хоче займатися. Бо по велосипедах був Шмід, потім по урбаністиці з’явився інший.
Знову ж кажу, текст корявий, бо стенограму погано перевели зі звуку. Знову згадали Шміда. Відповідь пана Чаплінського: епізодичні заїзди в цю тему були на перехресті його поглядів з Олександром Сладковим.
Шмід і Сладков — одіозні персонажі. По Сладкову, наскільки знаю, навіть кримінальна справа. Це люди з відсоросяченими мізками, які поверхнево щось показують, але не чіпають суті. Я зараз дивився у Львові: ведуть роботи на одному об’єкті — роблять благоустрій там, де не треба, поруч із аварійним будинком, який становить небезпеку для людей.
Про це ще напишу в блозі чи публікації. І це суть отих людей: вони поверхнево щось роблять, бо вникати глибше складно, а мізків, на жаль, бракує.
Але, як казав у лекції про стратегії Олександр Кобзарєв, який керував «Інститутом міста», будь-яка стратегія має мати стратегічні цілі і стратегічні жертви. Я не буду коментувати його творчість. Розкажу лише, що Кобзарєв працював із Френком Пьюселіком — консультантом, на тренінгах якого я колись бував.
Це ветеран війни у В’єтнамі, один зі співавторів перших книжок з NLP-програмування. Він, власне, вчив Андрія Івановича та його команду маніпулювати електоратом. Так от, Кобзарєв — це людина Пьюселіка, яка працювала в його структурі в Одесі. І вже він розказував Чаплінському про стратегічні цілі і стратегічні жертви.
Можливо, Чаплінський доріс до цього. Я теж можу багато говорити про стратегічне планування, але не про жертви. Вони будуть об’єктивно, але це не обов’язкова умова. Так от, парки, за словами Чаплінського, потрапили в стратегічні жертви. Просто це не озвучувалося.
Можливо, людям не відомо, що парк — це величезна розкіш і дуже дорого в утриманні. У Лондоні чи Парижі бюджети на це йдуть мільйонами євро. Здається, що ростуть собі рослини й дощ їх поливає, але насправді треба обрізати, садити, підрівнювати.
Якщо ж робити з парків сучасні рекреаційні зони з малими архітектурними формами, це дорого. Але в нас цього не роблять. У Стрийському парку досі стоять занедбані споруди. Деякі віддали під заклади «Фесту», інші продають.
Якщо не справляєтесь — віддайте приватним інвесторам, встановіть правила гри, але не нищіть парки, не забудовуйте їх, не збільшуйте критичне навантаження в центрі. Про це ще у 2008 році писав академік Володимир Кучерявий у книжці «Сади і парки Львова», застерігаючи про деградацію насамперед центральних парків.
Тут Чаплінський пише також про офіси, а далі про школи й садочки. І, власне, журналіст починає говорити про дошкільні заклади. Пам’ятаю, у Львові був період, коли багато критики неслося через брак місць у дитячих садочках, говорили про черги.
Міська рада тоді людей заспокоювала, казали, що це явище дуже тимчасове, бо є демографія, вона крива, і закладів, і тих місць, які є у Львові, буде достатньо. І справді так воно й сталося. Зараз я не чую, щоб мешканці Львова озвучували цю проблему як критичну. Плюс відкрилося дуже багато приватних закладів різного типу.
Мені виглядає, що й муніципальних садків так само ніби вистачає. А тут пан Чаплінський розказує про «мрії», про приватні школи і так далі, і про те, що вони там гарно все зробили.
І каже він наступну річ: є обмеження, що як садки, так і школи — це винятково для дітей, що вони не можуть мати інших функцій. Він вважає, що це велика помилка, бо садки можна розсіяти, вони можуть бути спокійно на перших поверхах споруд, і це треба дозволити, бо це вирішить питання. Девелопери без труднощів знайдуть операторів.
Не треба тих гектарів землі, щоб їх потім обслуговувати, доглядати за кущами, бо ж хтось має це робити, а це коштує грошей.
Тобто пан Чаплінський з висоти свого інтелекту бізнесмена і архітектора, колишнього головного архітектора міста, вважає, що не треба тих гектарів землі і тих садків, де бавляться дітки, бо ж хтось має доглядати за кущами, а це коштує грошей.
І давайте, мовляв, ми їх порозпихаємо на перші поверхи приміщень. Є такі садки, я бачив у Львові садки, які розташовані на перших поверхах, але при цьому мають майданчики. Хоч і невеликі, мінімальні, але є. Та все одно, розумієте, це фактично запхати дітей у приміщення.
А ще питання, де ці приміщення розташовані. У нас у Львові довкола все забудовано, будинки навколо, і оця дитинка буде дихати всіма двома сотнями шкідливих компонентів вихлопних газів, мікропластиком від навколишніх будов, ще всякими токсичними виділеннями. А все тому, що екологічних місць у нас майже не залишилося.
І виходить, що навіть садочки хочуть позбавити тих площ, які вони мали по нормативах, тих дитячих майданчиків, дерев. Якісь садки ж намагалися розташовувати біля парків.
Це, розумієте, говорить людина, яка, як на мене, мислить трохи не тими категоріями. Пан Чаплінський ще наводив приклад експериментів, коли школи працюють у двох режимах: вдень як навчальні заклади, а ввечері там можна зробити кафе чи спортивну інфраструктуру, здавати за гроші в оренду.
І це цілком можливо, я якби нічого проти не маю. Але він пише: «В нас директор взяв якісь комерційні гроші, то за це йому шитимуть кримінал».
Тобто він каже, що у нас настільки радянська тема, що державне має бути безкоштовне, воно має бути доступне. Але в нас, перепрошую, в Конституції записано, що Україна — соціальна держава. І на превеликий жаль, у нас оце, що безкоштовне, зараз пропадає, безкоштовного майже немає.
Але ж не треба забувати, що є люди, які не можуть собі дозволити платних садочків, приватних садочків і так далі. І за цих людей теж треба подбати, бо вони не можуть собі дозволити того, що можуть інші…